Правозащитний раздел Голоса Правды
Блоги журналистов

Юрий Скиба: Язык мой – враг твой

Юрий Скиба: Язык мой – враг твой

Намеченное на 16 июля рассмотрение Верховной Радой законопроекта Макса Бужанского касательно обещанного его шефом – ещё будучи кандидатом в президенты Украины Владимиром Зеленским и напрочь «забытых» уже в качестве такового – пересмотра конфликтоносного «порошенковского» законодательства о тотальной украинизации отечественного образования обещает очередной всплеск общественно-политического противостояния. О чём заявила парламентская «Евросолидарность», выразив устами Владимира Вятровича неприятие возможной – о, ужас! – «отмены обязательного перехода учащихся 5-11 классов русскоязычных школ на державну мову  обучения с 1 сентября нынешнего года, а также разрешения преподавать несколько предметов – выговорить-то грешно! – «по-московитски». Соответственно, все «неравнодушные граждане» приглашаются к парламенту митинговать, пока «зрадницька вихватка» не будет провалена!

ВЫ «КОРЕННОЙ» ИЛИ «ПРИШЛЫЙ»?

Невольно приходится возвращаться к вроде бы основательно рассмотренной речевой тематике в материале «Языковое безумие» («ГП» от 17.06.2020). Правда, уже под несвойственным словесности, искусственно навязанным ей идеолого-политическим аспектом. Главное – кем? Вчерашними соловьями коммунизма, резво реинкарнировавшимися в орлов демократии и «національної свідомості», дотоле скромно умалчиваемой в дружном воспевании тогдашней культурно-духовной элитой «мудрой политики партии и правительства». Само собою, союзно-капээсэсовского «разлива». Что особенно ощутилось на начальном этапе «державотворення», которое громогласно оседлали… обласканные «клятим тоталітаризмом» властители дум – павлычки, мовчаны, яворивские и иже с ними. Будто стремясь поскорее отмазаться от свого весьма комфортного ура-коммунистического творчества и общественной деятельности по «воспитанию строителей светлого будущого», творческая элита по-хамелеоновски перекрасилась в ПРЯМО ПРОТИВОПОЛОЖНЫЕ идеологические цвета, вовсю раскрутив антикоммунизм, русофобию, ура-патриотизм. С печальними результатами – рассориванием многонационального, разноговорящего, поликультурного отчего люда, сваливанием родимой неньки на дно не только европейского, но и мирового сообщества, обнищанием широчайших масс «гаряче любих українців». При этом обвиняя во всех наших бедах «клятих москалів-русифікаторів-агресорів та їхніх прихвоснів-зрадників-сепарів». Будто и не доказано мировым опытом: все ВНЕШНИЕ государственные проблемы начинаюся ИЗНУТРИ, с порочного социально-экономического курса правителей, натравливающих друг на друга и беспардонно оббирающих сограждан под ласкающие слух обещания всего и вся!

Но самая большая вина в реанимированной политике «разделяй и властвуй» – подключение к сей негодной роли озвученной души отчего рода, противопоставляемой другим ИСКОННЫМ языкам Украины. Цель – прогнуть под себя вместе с их носителями, отведя второстепенную роль частного общения в быту и ритуалах, без надлежащего освоения в учебных заведениях. А в конечном счёте – полностью вытеснить из сознания навязчиво формируемой «єдиної політичної нації». Напрочь забывая простую народную мудрость – насильно мил не будешь. Как в семье, так и в державе. Не случаймо столь боготворимые родимими национал-патриотами штатовцы, обпекшись о проводимую ранее политику «плавильного котла» в становлении единой американской общности, вынуждены были перейти к учёту культурно-духовных запросов ВСЕХ разноплеменных соотечественников. В частности, доплачивая чиновникам и полицейским в регионах с многочисленным испаноговорящим населением  (Калифорния, Техас) за знание «недержавної мови». А западноевропейцы вообще  провозгласили стратегическим курсом поликультурализм под девизом «Единство – в разности!» Хороши же мы будем со своим моноязычием в такой компании… Впрочем, учитывая требования новоиспечённого «захисника української мови», омбудсмена Тараса Креминя, перейду на «правильную речь».

Що там критися: з часу розвалу Союзу стало ніби правилом гарного тону – виявляючи власну національну позицію, неодмінно пнути все, пов'язане з «північно-східними сусідами». Хоч трішечки. Хоч з-під припічка. Аби – боронь  Боже! – жодному «суперсвідомому» одноплеміннику (котрих розвелося достобіса) не спало на думку звинуватити тебе в «промосковщині», а відтак – у зрадництві, яничарстві, манкуртстві. Словом, любов до рідної землі, мови, культури почала міцно асоціюватися з ритуальною відразою до вищих «запагорбових» цінностей.

З РАБІВ ТА В ПРОКРУСТИ

Мені, українцеві з добрячим козацьким підґрунтям, сумно, соромно і прикро від подібного «захисту» свого родоводу. Адже жоден зовнішній недоброзичливець чи внутрішній «п'ятиколонник» не завдасть нам стільки лиха, як нарваний, нетерпимий до чужої віри, думки, слова ура-патріот. Національно свідомісне обмеження, упослідження, а тим паче приниження (хай і тричі «вмотивоване»!) подібне обмацьканій жовчю каменюці, пошпуреній у двір нелюбого сусіда, –невідворотно бумерангом повернеться назад. I – пішло-поїхало міжподвірне воювання! З обопільно руйнівними наслідками... Ніби нас, бучнослівних і нетерпимих «відродженців», попереджав грузинський філософ-демократ Мераб Мамардашвілі: звільнений раб часто перетворюється в Прокруста, обрубуючи бранцям руки й ноги за власною подобою.

Факт: створити міцну єдність, змушуючи одну частину суспільства зректися свого, прийнявши всі вимоги іншої частини, ПРИНЦИПОВО НЕ-МО-ЖЛИ-ВО! Тим паче в такому багатонаціональному, полікультурному, історично й звичаєво строкатому загалі. Всім нам як повітря, як ковток води у спеку, потрібна рідна мова, пісня, настояний на віках народний устрій. Без них ми — птахи без гнізда, дерево без коріння. Пам'ятаєте щемку гамзатівську сповідь-молитву: «Коли вмре аварська мова, умру і я»?

ДІЯТИ ДЕРЖАВНО – ДУМАТИ НАЦІОНАЛЬНО!

Оцінюючи пережите, низько вклоняюся сімейним святиням: старенькій дідусевій хаті, де побачив світ, тихоплинній річечці Псьол, в глибочінь якої так ловко пірналось із похилених над водою верб, неозорому лугу, що ген-ген простягнувся аж до густого Рашівського лісу, а завше — світлій, наче пломінчик сонця, милозвучній полтавській говірці. Вона бентежливою хвилею вихлюпує з єства дорогі спомини: лагідне літнє надвечір'я, невеличкий човен, духмяний запах свіжоскошеного сіна, яким встелене днище, люблячий ненин погляд і чарівна, від діда-прадіда мелодія: «Тихо-тихо Дунай воду несе. А ще тихше дівка косу чеше...» Плюскіт хвиль сплітається з переливами пісні, викресаючи в грудях щось невимовно близьке, незамінне...

Певен: у кожного є подібний оберіг. Важливо лише достукатися до нього, бо великі падіння починаються з малих переступів — через батьківські пороги, традиції, мамину колискову. Як же поєднати різноманіття духовних орієнтирів? Як не піддатися спокусі простих рішень на кшталт «не знаєш – навчимо,  не хочеш – примусимо»?

З висоти сивочолих літ і чималого життєвого досвіду можу впевнено стверджувати: нічого пристойного із силового «виховання» не вийде. Свідомість надто делікатний інструмент, аби на ньому грати кулаком наказу. Якщо в службовій сфері той сяк-так здатен спрацювати, то в неформально-побутовій викличе ще більший спротив. Тож запозичмо у обожнюваного нами Заходу справді варте уваги принцип «етнокультурної солянки»: всі діймо по-державницьки, а думаймо вже кожен, залежно від походження і власного вибору, — по-українськи, по-російськи чи по-єврейськи. Тоді й отримаємо цивілізаційний шанс.

СКІЛЬКИ КОШТУЄ ПЕРЕКЛАДАЧ?

До речі, нам, слов'янам, варто би повчитися у євреїв. Будучи розсіяними по світу, часто-густо перебуваючи у несприятливому оточенні, вони найперше досконало оволодівали візитною карткою автохтонів – їхньою мовою. I це не просто вияв чемності та поваги до господарів землі, а й... пряма вигода собі: будь-які справи з сусідом і діловим партнером легше вирішувати його озвученою душею. Розуміння чого, на жаль, гостро бракує багатьом землякам-подніпровцям у першому поколінні.

Відгукнувшись на заклик «всесоюзних ударних будов» – зведення Каховської ГЕС, Запорізької АЕС та Запорізького залізорудного комбінату, піввіку тому сюди переїхало чимало фахівців із Кузбасу, Сибіру, Поволжжя. Та за минулий час далеко не кожен завдав собі клопоту бодай на побутовому рівні вивчити мову нової батьківщини, так і залишившись ніби у внутрішній еміграції: тілом – тут,  а душею й помислами – на родинних теренах. Що аж ніяк не сприяло порозумінню з  корінними мешканцями – нащадками волелюбного і гордого козацтва, підживлюючи взаємні непорозуміння, якими жваво скористалися різноштибні політикани. Або зворотно — пригадуєте, чого домоглася гонорова ющенківська «газова» депутація, захопивши до Москви російсько-українського перекладача? Стрімкого злету цін на життєво необхідні нам енергоносії...

Напрошується логічний висновок: мова й культура – саморегульована царина, потребуючи вкрай делікатного заохочувального коригування, та аж ніяк не наказово-карального адміністрування. Невже це так важко затямити всім галасливим «оборонцям» любої дідизни?!

Смотрите нас в «YouTube»

Читайте нас в «Google.News», «Яндекс.Дзен», «Facebook», «ВКонтакте», «Одноклассники», «Telegram» и «Твиттер». Каждое утро мы рассылаем популярные новости на почту – подпишитесь на рассылку. Вы можете связаться с редакцией сайта через раздел «Сообщить Правду».


Нашли на сайте опечатку или орфографическую ошибку? Выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.




Голос Правды
  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 голос.; рейтинг: 0)
Блоги журналистов
Auto-Translate
AfrikaansAlbanianArabicArmenianAzerbaijaniBasqueBelarusianBulgarianCatalanChinese (Simplified)Chinese (Traditional)CroatianCzechDanishDutchEnglishEstonianFilipinoFinnishFrenchGalicianGeorgianGermanGreekHaitian CreoleHebrewHindiHungarianIcelandicIndonesianIrishItalianJapaneseKoreanLatvianLithuanianMacedonianMalayMalteseNorwegianPersianPolishPortugueseRomanianSerbianSlovakSlovenianSpanishSwahiliSwedishThaiTurkishUrduVietnameseWelshYiddish
Олесь Бузина
Тема дня